Твір на тему: «Спадщина «розстріляного відродження» — то важлива й цікава сторінка нашої культури»

+1

«Розстріляне відродження» — один з найяскравіших і найважливіших етапів в українській культурі. Мабуть, українська інтелігенція не переживала до і після цієї доби стільки надбань і втрат одночасно. Явище «розстріляного відродження» — особлива сторінка в історії розвитку нашої культури.

Які ж історичні події зумовили таку назву для культурного процесу — чому «розстріляне відродження»? Якщо звузити поле огляду тільки до ситуації, яка склалася з українською культурою в Російській імперії, СРСР багато речей стає зрозумілими. Роблячи екскурс в минуле, у далекі 1863 і 1876 роки, згадуємо про те, скільки разів заборонялась українська мова, а разом з нею й усе, що могло б виділяти Україну серед країн, підвладних Росії. Після цих указів українське книговидання і взагалі культурне життя фактично припинилось. Шансів на національну модерну культуру було дуже мало, адже її розвиток в умовах, які склалися за сприяння імперської влади, був неможливий. Та ніщо не вічне. Право на керування державою отримують інші люди, а разом з ними приходять і нові активні політичні діячі, які не завжди складають коаліцію. Внаслідок численних революцій на початку шаленого ХХ століття утворилась ціла плеяда українських митців, які по-новому дивилися на світ і хотіли заявити про це повсюди. Період «розстріляного відродження» збігся із політикою українізації, яка припала на 20-ті – 30-ті роки минулого століття. Тогочасна влада просто не знала, як зупинити могутній потік відродження нації, тому прагнула спрямувати його у вигідне для себе русло. Коли ж знаходились особистості, які не хотіли пливти за течією, яку їм пропонували, то таких просто прибирали: залякували, погрожували, вбивали… Та й у митців не було великого вибору – або ж мовчати, або жертвувати власним щастям, а то й життям.

Творчість культурних діячів початку ХХ століття була по-справжньому новаторською, революційною, модерною. Найактивнішими серед тогочасної інтелігенції стали письменники, які дуже голосно заявили про свою громадянську позицію і погляди на майбутнє України.

Серед найвідоміших діячів цього періоду такі: Микола Зеров, Остап Вишня, Євген Плужник, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багряний, Михайль Семенко… Цей список можна продовжувати і продовжувати, адже відроджуючи самоідентифікацію себе як українця, ці люди поширювали таку тенденцію в широких масах, впливали на вибір своїх сучасників. Як відомо, специфіка літературного твору полягає в умінні автора перетрансформувати життєву правду в художню. Для більших можливостей висвітлення реалій життя митці достатньо розширили жанровий репертуар, який відзначався психологізмом, великим багатством, оновленням структури й засобів моделювання дійсності. Основним був не текст, віддрукований у друкарні, головну роль почали відігравати підтекст, сила написаного, міць слів. Така різноманітність забезпечила достатньо роботи для літературних критиків. Їхня робота полягає в оцінюванні художніх творів з погляду їхнього значення для сучасності. Вони формують теоретичну, естетичну думку епохи, мають величезний вплив на виховання естетичних смаків.

Але навіть у таких умовах розвиток української культури гальмували. По-перше, загальний культурний рівень українського населення бажав бути значно кращим. Широким масам було важко зрозуміти необхідність проведення українізації та окультурення країни, та й на заваді був брак кваліфікованих фахівців і звичайних письменних кадрів. По-друге, не завжди критики схвально відгукувались про творчість того чи іншого письменника. Окрім особистої думки, вони мали висловлювати ті погляди, які диктувала тогочасна влада, а вона не завжди справедливо оцінювала роботу творчих людей.

І от якщо письменник отримував несхвальні відгуки про свої праці, він напевне потрапляв у список тих, хто таки має підкоритись тоталітарній машині влади. Способів підкорити, зламати людину було безліч. Та якщо особистість відмовлялась грати за правилами, які придумали можновладці, шлях її був визначеним. Запалюючи свою яскраву зірку, ніхто з тогочасних митців не міг уявити, що вона погасне так швидко. Аби прибрати усіх, хто заважав пропаганді політики тоталітаризму, влада просто нищила безжалісно кожного революціонера, незалежно від того був він політиком чи письменником. Розстрілювали без слідства й суду. Разом із письменниками, художниками, музикантами, журналістами розстріляли і надії на культурне відродження України, сподівання на її самостійний розвиток. Безперечно, і назва звідси «розстріляне відродження».

Проте цей літературний процес мав настільки величезний вплив, що творами цього періоду надихались шістдесятники, вісімдесятники й навіть постмодерністи. Потрібно зберегти пам'ять про людей і їхні твори, які за десятиріччя змогли створити цілу культурну течію, яка мала епохальне значення.