Твір-роздум на тему: «Євген Плужник – песиміст чи творча особистість?»

 

Бачив життя
до останнього дна
сотнями ран!

Євген Плужник

Серед тих митців, яким судилося стати представниками епохи «Розстріляного Відродження», постає і талановитий український поет Євген Плужник. Він народився у 1898 році, і доля подарувала йому усього 38 років життя. У 1936 році, вже важко хворий на сухоти, Плужник був заарештований за звинуваченням у діяльності проти радянської влади і засланий до Соловецького табору, де невдовзі і помер.

Ім’я талановитого поета було лише маленькою краплинкою у морі талановитих, люблячих світ молодих людей, життя яких розтоптав чобіт сталінських репресій. Адже в ті часи «людолови» не шукали особливих провин для того, щоб людина зникла назавжди: для цього достатньо було потрапити у поле зору НКВС. З особливою ретельністю комітетчики полювали на опозиційних представників літератури та мистецтва, на духовну еліту українського народу з її волелюбним і життєтворчим духом. Серед цих людей опинився і Євген Плужник – людина незвичайного таланту, стриманої вдачі, тихий, навіть обережний. Але тримався він незалежно, і цього вистачило для арешту.

Євген Плужник ніколи не був «ворогом народу», але завжди залишався ворогом радянської влади. Хоча поет і намагався осмислити, зрозуміти новий лад, але нічого в нього не вийшло. Його твори стали вираженням совісті і правди, адже митець «бачив життя сотнями ран!», тому і ввірив себе до останнього поруху своїм сучасникам:

«Суди мене судом твоїм суворим,

Сучаснику! - Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання...

Поет переконаний, що зрозуміють його:

І пізній сум, і радість передчасну, –

Їм промовлятиме моя спокійна щирість».

Основою світосприйняття та світобачення Є. Плужника була ось така «спокійна щирість». Саме її і не змогла пробачити поетові радянська влада, саме її згадали, коли у 20-ті роки в Україні почалися судові політичні процеси.

Читаючи проникливі поетичні рядки, розумієш, що світ душі цього талановитого митця містився у душі його рідного багатостраждального народу:

«Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля...

Мій народе! Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я!»

У поетичній творчості Є. Плужника незвичайно вражає глибина його почуттів і думок. Життєву науку митець здебільшого пізнає у неповторній українській природі:

«Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі...

...Вір і наслідуй».

Вічність Всесвіту і природи навівають поетові філософські думки про незнищенність краси навколшнього світу:

«Я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі».

Життєву даль поетові відкривали перша любов і чиста душа, зустрічі з людьми і «пелюстки вуст дитячих». А у найскрутніші часи зневіри і втоми Плужник звертався до Т. Шевченка. Саме у творчості великого Кобзаря він черпав сили для своєї душі:

«І знову в серці відчуваю мир я

І тихий голос радісних надій».

Прагнення радості і миру були життєво необхідні для Плужника, адже був він ніяк не песимістом, а незвичайною творчою особистістю. Уся поетична творчість цього митця доби «Розстріляного Відродження» адресована суспільству. Заради щасливого майбутнього своїх співвітчизників поет був завжди готовий на самопожертву:

«Благословен єси, часе мій!

О, жорстокий! І весь в крові!

– Це нічого, що я, мов гній, –

Під посіви твої нові!»

Але ця самопожертва була життєстверджуючою. Віддаючи у голодному 1933-му році останній шматок хліба, страждаючи за народ, талановитий український поет Євген Плужник увійшов у безсмертя, свято вірячи у торжество добра та справедливості:

«Зійде колись велетенський посів

Тишею вірних днів!»