Твір на тему: «Духовність у поезіях про родинні стосунки» за творчістю С. Чернілевського

-2

Найдорожче в житті будь-якої людини – це її родина. А найрідніші, найкращі для кожного з нас люди – це батьки. Навіть коли ми виростаємо, кожному з нас хочеться материнської ласки і батьківської теплоти. Про ці почуття писало багато поетів і письменників, не лишився в стороні і талановитий український поет С. Чернілевський.

У поезіях С. Чернілевського про родинні стосунки відчувається тремтлива обережність, зворушливість і турботливість. Наприклад, один із найяскравіших його віршів «Теплота родинного інтиму» пройнятий непідробною, щирою любов’ю до матері. Ліричний герой цієї поезії – вже дорослий, але його почуття для найдорожчої у світі людини залишилися все такими ж сильними. Це справжній душевний спокій і безумовна любов. І так буває тільки в рідному домі, тому навіть дорослим хочеться хоч на хвилинку відчути на собі захист батьків і повернутися у дитинство. Дбайливі мамині руки зранку розведуть у печі вогонь і прив’яжуть хату до небес мотузочком диму, потім ніжно закутають ковдрою плечі. Мама не буде задавати безглуздих та неприємних запитань, адже вона все одно знає усе про свого сина.

Тільки мама має особливий дар – серцем розуміти свою дитину. Розуміння без слів, справжня щирість, тісний духовний зв'язок властиві лише міцним родинним стосункам. І та печія, та гіркота, які накопичилися у серці дорослої людини, ніби розсіюються, поступово зникають. Материнська любов творить справжні дива. У вірші стверджується, що щирі почуття в родині, поважне ставлення до батьків – це той життєвий стрижень, та надійна опора, яка рятує нас не лише в дитинстві, а й тоді, коли ми стаємо дорослими.

Минає час, діти виростають і самі стають батьками, а їхні батьки стають дідусями і бабусями. Та їх турботи вистачає і на дітей, і на онуків. Про повагу до дідусів і бабусь, пам'ять про рідних, важливість неперервності поколінь, йде мова в іншій поезії С. Чернілевського під назвою «Забула внучка в баби черевички». У вірші йде мова про те, як мати, яка живе в селі, стає бабусею. До неї в гості кожного літа приїздить гостити онука. А коли літо «перекочується за село» і осінь тихенько коливає «горіховий листок перед вікном», для бабусі настає час прощатися з онукою. Нелегке для неї прощання, бо роки минають і кожен з них наближає жінку до вічного розставання з онуками і дітьми. Та, як завжди, сміхотлива онука бризнула сміхом, махнула на прощання рученям, а «бабка все стояла на дорозі, хустинкою торкаючись до сліз».

В дитинстві ми ще не замислюємося, наскільки рідні для нас бабусі й дідусі. Часто ми їх не слухаємо, ображаємося на них, а інколи навіть сваримося. І тільки стаючи дорослими, ми починаємо розуміти, наскільки багато могли б нам розказати рідні люди, наскільки мало уваги ми їм приділяли і скільки не встигли для них зробити.