Твір на тему: «Образ Івана Дідуха» за новелою В. Стефаника «Камінний хрест»

+7

Талановитий український письменник Василь Стефаник був вихідцем із родини хліборобів, тому він усе життя вболівав за важке життя селян, за українських трударів, яких злиденність гнала в еміграцію до Канади. Проводи співвітчизників на чужину більше нагадували похорони і згадка про них назавжди залишалася у серцях очевидців. Саме під впливом таких проводів письменник і створив новелу «Камінний хрест». Головним героєм новели став Іван Дідух, а в основу твору письменник поклав реальний факт із власного життя.

Важка, інколи нелюдська праця зігнула Івана, і селяни прозвали його «поламаний». Чи бажав він емігрувати? Скоріше всього, ні. Він не хотів покидати свого рідного краю, але Іванові не давали життя його родичі. Та ще й сини могли потрапити у наймитство. Тому він і погодився на від’їзд.

За змістом ця новела досить простора, хоча про життя Івана в еміграції автор нічого не розповідає. У В. Стефаника інша мета: він прагне розкрити причини тих соціальних процесів, які змушували українських селян покидати рідну країну.

Життя головного героя пройшло з конем і «возом при праці». Невигадану правду про рабську працю селянина письменник підсилює яскравими художніми описами: «його тіло напружене й особливо, коли він мішками виносить гній на кам'яний горб, що залишився йому в спадщину», «коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили», «руки в нього жилаві, натруджені». Надзвичайно важка робота забирала в Івана останні сили, вона його виснажувала.

Усі монологи і сповіді Івана пов’язані з горбом, на якому той ставить кам’яного хреста, де вибиває ім’я своєї дружини і своє ім’я. Селянин зрісся з цим горбом, адже на ньому пройшло майже усе його життя. Горе від розлуки з цим місцем таке велике, що всі минулі злигодні здаються Іванові сонячною думкою, щасливим життям. Прощаючись із клаптиком землі на пагорбі з хрестом, з хатою і селом, Іван ніби хоронить себе. Все, що оточувало Івана на Батьківщині, покалічило і вимучило його, у хвилини розпачу полонило його душу.

Драматизм переживань Івана Дідуха підсилюється сумними деталями, тужливим співом і прощальним танком з дружиною. Здається, що односельці прийшли не на проводи Івана, а на його похорони. Родину Дідухів хоронили заживо, а їхні душі так і залишилися витати над кам’яним хрестом.

Розставання з Батьківщиною і виїзд до чужини розірвав у Івана зв’язок з навколишнім світом, тому і порівнює В. Стефаник еміграцію в Канаду з могилою, яка поглинула тисячі українців. Зрозуміло, що ностальгія за рідним краєм зведе в могилу й Івана. Так воно і сталося: на чужині його спіткала страдницька доля, а чужа земля так його і не нагодувала.

Дуже прикро, що були такі часи, коли українці змушені були кидати усе те, що не обирають, і заживо ховати себе на рідній землі, намагаючись знайти своє щастя на чужині. Хочеться вірити, що ці часи вже ніколи не повернуться.