Твір на тему: «Треба вивчитися жити знов» за поемою А. Ахматової «Реквієм»

Як істинний митець, видатна поетеса Анна Ахматова у своїй творчості не обмежувалася тим, що виходило у неї найкраще, — інтимною лірикою. Вона дуже любила свою Батьківщину, вболівала за її долю і всією своєю сутністю не сприймала сталінський режим та репресії більшовицької влади.

Зараз важко сказати, чи написала Анна Ахматова свій «Реквієм», якби жахи тогочасного життя не торкнулися особисто її родини, якби вона не опинилася у багатометрових чергах до віконця передач ув’язненим. Та доля вирішила так, що їй довелося пройти через це страшне випробування, що їй довелося сумувати не за міфічним ліричним героєм, що вона була змушена відчувати той біль, коли знущаються і принижують твоїх рідних, коли їх життя висить на волосинці.

Поему «Реквієм» Анна Ахматова писала окремими фрагментами, окремими епізодами і окремими віршами. На це їй знадобилося більше п’яти років. Лише потім поетеса склала окремі частини у цілісну картину, у поему, яка стала найбільшим її громадянським і творчим досягненням. Поема була безпосередньо пов’язана з особистою трагедією поетеси — арештом її сина, а потім і чоловіка:

«Тебе забрано вдосвіта, рано,

Мов на цвинтар тебе провела,

Діти плакали мовчки, як рани,

І лампадка сльозою пливла».

При всьому тому Ахматова добре розуміла, що це було не тільки її особисте горе і не тільки прохання тих жінок, які разом з нею стояли у черзі до тюремного віконця. Тому, щоб розкрити масштаби злочинів сталінського режиму, поетеса використовувала займенник «ми», тому вона і говорить устами мільйонів своїх співвітчизниць:

«Ще для когось, може, легіт віє,

Ніжне сонце за Неву спада.

Нам те зась! Чужі ми в тім привіллі.

Нам ключі бряжчать од божевільні,

Б'є години кроками солдат».

У своїй поемі «Реквієм» Анна Ахматова створила узагальнені, але досить яскраві образи Ленінграда та Росії взагалі, а також біблійні образи Магдалини, матері Марії і самого Христа, що стояли поряд з образом звичайної матері, у якої заарештували сина. Такі різнопланові за своїм характером образи дали поетесі можливість осмислити трагедію своєї епохи:

«Любий Учень в горі кам'янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів».

Поряд з цим поетеса торкнулася у поемі ще однієї теми — теми пам’яті. На відміну від Олександра Пушкіна, Анна Ахматова просила звести для неї пам’ятник не в тіні царського саду і не на березі синього моря, а:

«Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один».

Саме так знавець глибоких почувань і кохання, поетеса жіночої душі Анна Ахматова для того, щоб показати велич і багатогранність свого таланту подолала всі формальні і тематичні перешкоди на своєму творчому та життєвому шляху.