Твір на тему: «Аналіз поеми А. Ахматової «Реквієм»

-1

В основі поеми «Реквієм» Анни Ахматової лежить особиста трагедія поетеси. Аналіз твору показує, що написана вона під впливом пережитого в період, коли Ахматова, простоюючи в тюремних чергах, намагалася дізнатися про долю свого сина Льва Гумільова. А він тричі був заарештований владою у страшні роки репресій.

Писалася поема в різний час, починаючи з 1935 року. Довго цей твір зберігався в пам'яті Ахматової, вона читала його тільки друзям. А в 1950 поетеса зважилася записати поему, але опублікували її тільки в 1988 році.

За жанром «Реквієм» замислювався як ліричний цикл, а пізніше вже він був названий поемою. Композиція твору складна і складається з таких частин: «Епіграф», «Замість передмови», «Присвята», «Вступ», десять розділів. Окремі розділи мають свою назву: «Вирок», «До смерті», «Розп'яття» і «Епілог». У поемі мова йде від імені ліричного героя. Це «двійник» поетеси, авторський прийом вираження думок і почуттів.

Головна ідея твору — вираження масштабів народного горя. Епіграфом до поеми Анна Ахматова бере цитату зі свого ж вірша «Так недарма ми разом бідували». Словами епіграфа виражена народність трагедії, причетність до неї кожної людини. І далі в поемі триває ця тема, але масштаб її досягає величезних розмірів.

Для створення трагічного ефекту Анна Ахматова вживає практично всі віршові розміри, різний ритм, а також різну кількість стоп у рядках. Цей її особистий прийом допомагає гостро відчути події поеми.

Авторка використовує різні шляхи, які допомагають осмислити переживання людей. Це епітети: Русь «безвинна», туга «смертельна», «столиця здичавіла», «піт смертний», «страждання скам'яніле», «локони срібні»; метафори: «летять тижні», «перед цим горем гнуться гори», «пісню розлуки паровозні співали гудки». Зустрічаються і антитези: «хто звір, хто людина», «і впало кам'яне серце на мої ще живі груди». Є й порівняння: «І стара вила, як поранений звір».

У поемі присутні і символи: сам образ Ленінграда — спостерігач горя, образ Ісуса і Магдалини — ототожнення зі стражданнями всіх матерів.

Щоб залишити пам'ять про цей час, поетеса звертається до нового символу — пам'ятника. Ахматова просить поставити пам'ятник у тюремних стінах не її музі, а в пам'ять про страшні репресії 30-х років.

Ось так поетеса жіночої душі, кохання і глибоких почувань зуміла подолати всі тематичні та формальні межі і показати багатогранність і велич свого таланту.