Твір на тему: «Диво буття в поезії Пастернака»

Борис Пастернак — дуже особливий російський письменник. Поціновувачі Срібної доби чи поетів 19 століття зі мною не погодяться, мовляв, кожен російський (та й світовий) письменник по-своєму особливий. Але я матиму нахабність наполягати, що Пастернак — справді винятковий.

Замолоду примкнувши до клубу Маяковського та Асєєва, він потім пориває із ними, і нехай за двадцять років подальшої активної письменницької діяльності його стиль, манера й тематика все ж зазнають певних змін, він завжди і в усіх випадках захищає свободу своєї поетичної творчості. Подібно українському поетові Павлу Тичині, він, гордими та широкими грудьми ставши проти тодішньої влади та соціального устрою, обороняє основи свого суб’єктивно-ідеалістичного світогляду та естетики.

Пастернак — лірик до глибин своєї сутності, вздовж, впоперек і наскрізь. Саме тому його поезія завжди чуттєва і прониклива. У цьому є парадокс: проза Пастернака (яскравий приклад — «Доктор Живаго») часто окутує злободенні питання. Але у своїй поезії він максимально відсторонюється від будь-яких конкретних соціально-історичних умов дійсності.

На мою думку, саме ці характеристики у своєму химерному сплетінні насичують поезію автора атмосферою дива. Будучи індивідуалістом, він зі скрипом сприймав радянську дійсність, адже вона виключала важливість окремих персоналій (окрім вождів, звичайно):

«Напрасно в дни великого совета,
Где высшей страсти отданы места,
Оставлена вакансия поэта:
Она опасна, если не пуста».

Однак, і буржуазна культура Заходу його не влаштовувала:

«Прощальных слез не осуша
И плакав вечер целый,
Уходит с Запада душа, —
Ей нечего там делать».

Тож з роками Борис Леонідович усе більше укорінювався у своєму власному світі, у диво-світі, який частково нагадує царську Росію до революції. Пейзажі віршів перекликаються із описами Льва Толстого, вони зачаровують читача, приваблюють його. А герої — із напівміфічними Пушкінськими.

У поезії Пастернака буття — це диво, тому що це диво — його власне. Пастернак — справжній автор в тому розумінні, що для нього мистецтво — це не просто реальність. Це реальність, змінена почуттями, змішана і невід’ємна від них. Це навіть інша реальність, довільно створена почуттями.

Вірші Пастернака складно назвати життєствердними або такими, що надихають чи підштовхують до дій. Ні, вони дарують читачу дещо інше. Поезії Пастернака не властива ясність розуму. Вона радше виступає в ролі фіксатора розпливчастих, смутних вражень, непідконтрольних розуму і навіть протилежних йому. Саме це і є рукотворне диво автора, яким він ділиться із нами. Він дарує нам втечу від реальності, підсвідомо закликаючи до нашої першосуті, до витоків самого людства. Адже саме в цьому і полягає диво буття.