Твір на тему: «Наш світ очима митців-модерністів»

+6

Поезія – це душа подвигу, яка звертає красу в добро.

М. Пришвін

О. Блок ще задовго до Жовтневої революції звернувся у своїй творчості до теми старого і нового світу. «Старий» світ вимальовується ще у вірші «Русь». У ньому Русь старого світу представлена ​​як Русь язичницька, злиденна, повна чаклунів і багатоманітних народів, позбавлена ​​спільної віри. «Новий» світ приходить на зміну старому, він сповнений рятівної віри, він приносить із собою благо, надію. У вірші «Росія» світ залишається жебраком, але в ньому вже зароджується рух, Росія постає вже на іншому етапі. І цей новий етап чомусь близький етапу раннього християнства, який змінив язичницький світ.

Про старий світі Блок пише у вірші «Два століття»:

«Століття буржуазного багатства

(Зростаючого незримо зла!).

Під знаком рівності і братства

Тут зріли темні справи...»

«Там, в сірому і гнилому тумані,

Зів'яла плоть і дух погас,

І ангел сам священної брані

Здавалося, відлетів від нас».

У поемі «Дванадцять» також зіставлені два світу, і світ старий показаний як світ дореволюційний, жорстокий. У творі гостро окреслені герої старого світу. Це буржуй, священик і «бариня в каракулі». Простота стилю поеми позначилася в її пейзажі, також окресленому різко і контрастно, «в дві фарби»: «чорний вечір, білий сніг». На чергуванні мотивів нічної чорноти і сніжної хуртовини будується образотворча сторона поеми – зворотний бік теми старого і нового світу.

Вводячи в поему образ Христа, Блок виходив із свого уявлення про раннє християнство як про велику моральну силу, яка потрощить язичницький світ, зіставляючи розпад римської імперії з падінням царського ладу в Росії. Образ Христа – символ нового світу, в ім'я якого герої поеми творять історичну відплату старому світові.

Новий світ з подіями 20 століття Блок описує з релігійним пафосом:

«Ні, то не ріг Роланда чути,

То звук громовий Труб інших!

Так, очевидно, не випадково

У сумнівах гартував ти дух,

Учасник днів надзвичайних!

Відкрий твій погляд, отверзи слух,

І причастися від сенсу життя,

І життя сенс благослови,

Щоб в таємні проникнути числа

І храм спорудити – на крові».

Не менш виразно відображує наш світ ще один поет, представниця модерністів Анна Ахматова, але у більшості своїй робить це через почуття, думки та зображення природи. Людські почуття у її творах – це не односкладові реакції на біль і їжу, тепло і холод. Сильне почуття забарвлює наші відносини з життям взагалі. Чим гостріше людина відчуває, тим багатшим і різноманітнішим його зв'язки зі світом. Описати почуття – значить описати і ці зв'язки. Ахматова стала поетом величезного духовного багатства, пронизливої ​​щирості і витонченості.

Поезію Анни Ахматової іноді вважають мало не особистим щоденником, нехитрими записами пережитого.

Але вдивімося пильніше в зображену нею природу. Образів російської природи в поезії Анни Ахматової безліч. Вони щемливо виразні, сумні, зворушливі. Драматичні діалоги героїв Анни Ахматової дуже часто відбуваються в оточенні природи.

«У кладовища направо пилив пустир,

​​А за ним голубіла ріка».

«Голки сосен густо і уїдливо

встеляли низькі пні».

І ось ці рядки:

«Затягнувся іржавої тинню

Ставок широкий, обмілів,

Над тремтливою осиною

Легкий місяць заблищав».

Це лише кілька прикладів з юнацьких віршів Анни Ахматової. Пильність її разюча. Всі ці приклади – не тільки фон для особистих переживань. Вони цілком самостійні, ці пустирі і ставки, соснові голки і порослі лободою городи, тонка павутина і зледенілий сад.

Мені здається, що людина, зайнята тільки собою і своїм почуттям, не може вмістити стільки багатств зовнішнього світу.

Природа у Анни Ахматової не тільки виразна сама по собі, а й являє нам тонко помічені риси народного життя:

«У грядок купи овочів

Лежать, строкаті, на чорноземі»;

«На взбухшіе гілках лопаються сливи,

І трави літні гниють».

Тут у кожному рядку прикмети сільської праці, селянських турбот, прикростей, радощів.

А відомі вірші про те, як «пам'ятна до болю Тверська убога земля»:

«Журавель у старого колодязя,

Над ним, як піна, хмари,

У полях скрипучі ворітця,

І запах хліба, і туга».

І ще зауважимо: Анна Ахматова не відбирає в природі лише виняткові красоти. Так, вона любить пишні міста, пам'ятники, сади, парки, квіти. Але вона легко з'єднує «бензину запах і бузку». Вона цінить «їдкий, задушливий запах дьогтю», «купи овочів», «листя розпатланої вільхи». Вільно поруч з вишуканими ознаками ставить саме звичайне, найпростіше.

Читаючи ці точні й багаті спостереження, забуваєш про «інтимний роман». Не одна лише любов займає її розум.

Однак про Анну Ахматову говорять, насамперед, як про поета-психолога, а про її поезії – як про поезії почуттів. Вона дійсно гостро і глибоко переживала все те, про що писала, хоча і рідко вимовляла слова «любов», «гнів», «сум», «радість».

Про їх зміст ми дізнаємося з того, як Анна Ахматова бачить природу, які деталі побуту кидаються їй в очі. Почуття її тісно пов'язані з предметним світом, вони як би загострюють її зір:

«Я бачу все. Я все запам'ятовую,

Любовно лагідно в серці бережу».

І справді, кожний вірш Анни Ахматової наповнений подробицями навколишнього життя, обстановки, в якій діють її герої, ознаками щастя, туги, радості, сварок, розлук...

«Двері напіввідчинені,

Віють липи солодко...

На столі забуті

Хлистик і рукавичка.

Коло від лампи жовте...

Шелест слухаю.

Чому пішов ти?

Я не розумію...».

Почуття тут не названі. Але це і не просто перелік різного роду думок. Кожна подробиця відіграє свою роль у тому, що сталося.

Схвильований погляд фіксує сліди того, що недавно сталося. Напіввідчинені двері, в які він щойно вийшов. Його поспішність і схвильованість. Речі, такі необхідні для верхової їзди, залишені в сум'ятті і гніві:

«На столі забуті

Хлистик і рукавичка».

Зауважте, одна рукавичка – ознака надзвичайної схвильованості і неуважності. А далі – самотність покинутої жінки, яка схилилась в жовтому колі лампи, яка сподівається, що він схаменеться і повернеться – «шелест слухаю».

І так у Анни Ахматової дуже часто: очікування, томління, мука, щастя упізнаються по гарячій подушці, по морозному візерунку на вікні, з лижного сліду... І ще – по жесту, по погляду, кинутому на співрозмовника, за нахилом голови або зіткненню рук.

І мені здається, що це – знайдений спосіб передати стан. Навколишній світ зберігає психологічні прикмети, якщо дивитися на нього схвильованим, небайдужим поглядом. Захоплюєшся тим, що мало не всякий сердечний рух Ахматова може висловити через предмет, жест, позу. Як вона вміє співвіднести їх з внутрішнім самопочуттям героїв!

Але Анна Ахматова не обмежується лише цим колом особистих почуттів, психологічних жестів. Її почуття, вириваючись із зачарованого кола особистих відносин, звертаються до природи, до Батьківщини.

Анна Ахматова може єдиним духом і поглядом, однією віршованою фразою осягнути багато чого різноманітного.

«Малинові багаття,

немов троянди ,

в снігу цвітуть».

Як далекі і мало з’єднані у своїй суті троянди, сніг і багаття! Але Анна Ахматова з незвичайною пильністю уподібнює багаття троянди в снігу, з'єднуючи беззахисну крихкість квітки і вбивчу силу холоду. Можна сказати, що вона поєднує лід і полум'я. Але при цьому і лід не плавиться, і полум'я не гасне.

В її поезіях знайдеться чимало сторінок трагічних і сумних. І напевно, вибудовуючи її драматичні образи в один ряд, можна було б намалювати портрет поета похмурого і скорботного. Але це невірно. Анна Ахматова не була таким поетом. У її трагізму існує таємниця переходу в життєлюбність. Вірш «Те місто, мною улюблене з дитинства...» трагічний спогадами про безповоротні втрати, жалем, що «все понеслося прозорим димом». Але вони підводять до дивно сильних заключних рядків:

«І дикої свіжістю, і силою

Мені щастя віяло в обличчя,

Неначе друг, від століття милий

Прості почуття з усім життям людини, де одне немислимо без іншого, немислимо без любові до цього світу. І крізь неї ми бачимо картини нашого світу. Все, що привела на світ Любов – будь то дитина або осяяння майстра, завжди прекрасне. І в цьому безсмертна таємниця Любові і Поезії, яку нам, смертним, судилося розгадувати до кінця своїх днів. Саме така прекрасна і загадкова поезія Анни Ахматової.