Твір на тему: «Україна»

+2

Україна — те, що хвилюватиме кожного справжнього українця крізь роки та століття, незалежно від зовнішніх чинників. Тема України стала провідною в творах багатьох українських письменників, небайдужих до долі Батьківщини. Проте найбільше мене вражає та захоплює зображення нашої країни та її мешканців у творах чи не найвідомішої сучасної української письменниці Ліни Василівни Костенко.

Я підтримую погляди Ліни Василівни Костенко стосовно української нації, державності, мови та багатьох інших питань, пов’язаних з Україною. Взяти хоча б для прикладу лекцію «Гуманітарна аура нації», що містить у собі безліч тез, які створюють тло для роздумів щодо нашої держави. Адже справді, Україна — незалежна, самостійна держава, то чому в усьому світі нас бачили лише, як частину Росії? Чому враження про українців складалося таке сумнівне та незрозуміле? Хтось скаже: «Історія в нас така». Може, й так, та хіба в інших держав не така? Італійці, німці, британці, та й навіть росіяни — хіба ці нації не мали темних, кривавих сторінок історії? А втім змогли сформувати навколо себе втішну «ауру нації». То чому ж Україна не може? Нам продовжують втовкмачувати комплекс меншовартості, хоча на це немає жодних підстав. Ми часто чуємо: «Україно! Піднімайся з колін!», а чому їй підійматися, якщо вона на коліна не ставала? Наша нація хворіє, її хвороба може бути фатальною, якщо не почати тривалий і болісний процес лікування вже зараз.

Роман «Записки українського самашедшого» також сповнений глибоких роздумів про майбутнє нашої держави. Головний герой роману понад усе хоче на Канари, бо там люди замість мови використовують свист. Ліпше слухати свистіння, аніж той гібрид української та російської, що поширюється територією України. Справді, русифікація не минула безслідно: повсюди чується суржик. Чому ж ми, українці, маємо розмовляти суржиком чи російською? Бо вкорінені в іншу, чужу та ворожу для нас державу? Якби у Великій Британії принаймні 40% заговорили, скажімо, італійською, хіба не викликало б це явище дивних відчуттів та непорозуміння з іншими, тими шістдесятьма відсотками? Тоді чому ж така мовна ситуація не хвилює, не турбує, не дивує більшості представників української нації?

Часом здається, що Україна перебуває в летаргії. Подолати цю хворобливість — справа нації, справа кожного! «А що я можу зробити? Все залежить від політиків», — так звучить найбезглуздіша відмовка байдужих і несвідомих. Що можете зробити ви? Говоріть, принаймні, українською, тоді й Україна почне пробуджуватися!