Твір на тему: «Українська мова — не сирота: має слов'янську родину і світову славу»

«Мова — це наша національна ознака, у мові наша культура, сутність нашої свідомості», — Іван Огієнко.

Слова Івана Огієнка про те, що мова якнайкраще характеризує культуру й свідомість нації, небезпідставні. Рівень знання мови показує рівень освіченості людини. А мовна політика держави є тим критерієм, за яким можна визначити ступінь поваги влади до народу й авторитетності країни на світовому рівні. Бо хіба буде успішною країна, яка не має національної мови? Чи можна надати країні статус держави, якщо національною мовою не послуговуються її громадяни?

Чи замислювались ви, де бере коріння українська мова? Хто посіяв зерно, доглядав за мовою, збирав плоди й зберігав їх, аби передати увесь досвід своїм наступникам? Чи посадив той хтось одну зернинку, чи підготував ціле поле для «вирощування» мов?

Насправді, українська мова не була першопочатком для інших, але й не виникла внаслідок злиття кількох мов. Вона, як й інші мови слов’янської родини, виокремилась у 7 столітті з праслов’янської. Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших слов’янських мов різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Основоположником сучасної української мови вважають Івана Петровича Котляревського. Він своєю «Енеїдою» поєднав українську мову зі світовою культурою. А Тарас Григорович Шевченко зумів піднести її до рівня загальнонаціональної.

Українська мова протягом століть здобувала друзів і наживала ворогів, мабуть, як і будь-яка конкурентоспроможна. Кожному правителю держави відомо, що мова — це одна з найголовніших національних ознак, і як тільки забрати у нації мову, зникне сама нація. А так, як Україна завжди була непримиримою, її намаглися вгамувати, перш за все, закриваючи їй рота. Не один раз паралізували тіло української мови циркулярами, заборонами, указами, які діяли на неї, як транквілізатори. У такі часи мова ставала немічною, ніби сиротою, від якої відхрестились усі, навіть найближчі. Та дія навіть сильнодіючих транквілізаторів рано чи пізно закінчується, так і з нашою мовою: циркуляри скасовувались, укази втрачали дійсність, заборони відмінялись.

Мова завжди була нашим історичним Я. Мабуть, жодна нація у світі не оспівувала з такою любов’ю, відданістю красу й славу своєї мови, країни. Гімнами на честь української мови та України повняться серця мільйонів українців по всій земній кулі. І це чи не одна з головних причин чому сьогодні наша мова здобула світове визнання та славу. Цією мовою можна не тільки розмовляти... Українці кажуть, мовлять, щебечуть, базікають, патякають, гримлять, бають, промовляють, віщають, лепечуть, цокотять, бовкають, речуть, глаголять, сичать, бубонять... Українська мова — рідна мова сотень великих людей, які возвеличували її на світовій арені, нашою мовою звучать сотні тисяч народних пісень.

Наша доба — це доба постійного руху й змін. Чудово, коли життя покращується та вдосконалюється. Єдине, що я не хотіла б змінити — це те, щоб українська мова залишалась ідентифікаційним кодом нашої нації, щоб українці ніколи не залишали рідну мову сиротою, не міняли її на жодну іншу, підтримували її авторитетність поміж інших мов. Тільки так ми зможемо залишитись суверенною нацією, живучи в мирі зі слов’янами-родичами.